Життя родини Гончаренків пов’язане не тільки з важкими роками другої світової війни, але й з однією з цікавих сторінок історії Кропивницького. Будинок, де мешкала родина Гончаренків, знаходиться в одному найстаріших районів нашого міста, на Новомиколаївці, і належить до тих будівель, які будували брати Ельворті для працівників свого заводу. У родині від діда-прадіда переповідали легенду, як Ельворті розподіляли землю під будівництво для тих, хто не мав свого житла. Більше на kropyvnytskyi-yes.com.ua.
Будинок – випробування на міцність
Будівництво закінчили у 1912 році. Матеріали для будівництва були дуже якісними, і міцними. Виділялося всього вдосталь. На довгі роки на подвір’ї залишився стовпчик, що не використали при зведенні будинку: з початку ХХ століття він не згнив і не розсипався.
Випробуванням на міцність для людей і для будинків стала війна. У 1943 році, під час боїв за Кіровоград, будинки обстрілювали з «катюш» з боку західної околиці міста. Один із снарядів застряг просто в хаті і розірвався вже тоді, коли обстріл закінчився. Тоді рознесло половину хати, але будинок загалом встояв. Вибухова хвиля підняла дах будинку і поставила на місце без ушкоджень. І з того часу дах не потребував ремонту. Також не довелося лагодити і підлогу, що ще раз свідчить про виключну якість будівельних матеріалів і майстерність фахівців.
Три сестри – три долі
У Гончаренків на час війни було троє дівчат. Наймолодшій, Лідочці, було лише чотири роки. Батько, Михайло Гончаренко, воював з німцями на фронті. Середній сестрі, Вірі Гончаренко, було 14 років. Віра разом із подругою, Марією Майданюк, вирішила піти до партизан. Але в партизанському загоні було мало зброї. І дівчата наважилися відібрати зброю у німців.
Окупанти жили в будинку тітки Віри та Ліди. І одного разу, коли німці (досить нетверезі) поверталися з аеродрому, дівчата зустріли їх в будинку тітки і почали спілкуватися з ними. Задуривши окупантам голови, юні відчайдухи діждалися, коли солдати позасинали, забрали зброю і заховали у курнику на подвір’ї Віри. Маленька Ліда під час ризикованої операції старших дівчат відволікала увагу німців, що намагалися зайти в будинок.
Коли окупанти прокинулися і виявили зникнення зброї, здійнялася паніка. Німці поспіхом почали збирати людей у найближчому парку. Хтось висловив припущення, що готують розстріл мешканців. Та на щастя, один із солдатів, що лишилися без своїх гвинтівок, припустив, що вони могли забути зброю на аеродромі. Це заспокоїло німців і вони розпустили людей.
З німецькими гвинтівками, Віра та Марія приєдналися до партизанського загону. Юні партизанки робили все, на що були здатні. Неодноразово підривали залізничні колії.
Через деякий час окупантам стало відомо, що зброю вкрали Віра та Марія. Почалися допити, дівчат шукали. Мати з малою Лідою втекла із міста, ховалася по селах. Через деякий час повернулася і її знову викликали на допит. Довелося сказати, що Віра втекла з одним із німецьких солдатів, «із Гансом», і тоді жінку відпустили.
Гончаренко Валентину, найстаршу з сестер, німці вивезли на польові роботи біля Созонівки. Режим праці був дуже суворим. За найменшу провину німці жорстоко били. Не було спокою Валі і після визволення Кіровограду: стало відомо, що її сестра «втекла із Гансом» і Валентину заарештували. Ніхто не вірив, що Віра була партизанкою.
Валентину звільнили тоді, коли після війни повернулася додому Віра. За службу у партизанському загоні Віра Гончаренко мала численні відзнаки і нагороди.
Після війни Віра Гончаренко була направлена на роботу у Закарпаття. Там вона працювала вчителькою в с. Завадівка Тячівського району. Згодом здобула юридичну освіту і працювала на різних посадах.
Лідія Гончаренко спочатку поїхала на Закарпаття разом із сестрою. Потім повернулася у рідний край, до матері. Все своє життя вона прожила у будинку батьків – у тому самому, що побудований на початку ХХ століття для працівників заводу Ельворті.
