Жизнь семьи Гончаренко связана не только с тяжелыми годами второй мировой войны, но и одной из интересных страниц истории Кропивницкого. Дом, где жила семья Гончаренко, находится в одном из старейших районов нашего города, на Новониколаевке, и принадлежит к тем строениям, которые строили братья Эльворти для работников своего завода.
В семье от деда-прадеда пересказывали легенду, как Эльворти распределяли землю под строительство для тех, кто не имел своего жилья. Больше на kropyvnytskyi-yes.com.ua.
Дом – испытание на прочность
Строительство окончили в 1912 году. Материалы для строительства были очень качественными и прочными. Выделялось всего достаточно. На долгие годы во дворе остался столб, который так и не был использован при строительстве дома: с начала ХХ века он не сгнил и не рассыпался.
Испытанием на прочность для людей и домов стала война. В 1943 году во время боев за Кировоград дома обстреливали из «катюш» со стороны западной окраины. Один из снарядов застрял прямо в доме и разорвался уже тогда, когда обстрел закончился. Тогда разнесло половину дома, но дом в целом устоял. Взрывная волна приподняла крышу дома и поставила на место без повреждений. И с тех пор крыша не нуждалась в ремонте. Также не пришлось чинить и пол, что еще раз говорит об исключительном качестве строительных материалов и мастерстве специалистов.
Три сестры – три судьбы
У Гончаренко во время войны было три дочери. Самой младшей, Лидочке, было всего четыре года. Отец Михаил Гончаренко воевал с немцами на фронте. Старшей сестре, Вере Гончаренко, было 14 лет. Вера вместе с подругой, Марией Майданюк, решила пойти к партизанам. Но в партизанском отряде было мало оружия. И девушки отважились отобрать оружие у немцев.
Оккупанты жили в доме тетки Веры и Лиды. И вот однажды, когда немцы (достаточно нетрезвые) возвращались с аэродрома, девушки встретили их в доме тети и начали общаться с ними. Задурив оккупантам головы, смелые девчата дождались, когда солдаты заснули, забрали оружие и спрятали в курятнике во дворе Веры. Маленькая Лида во время рискованной операции старших девушек отвлекала внимание немцев, которые пытались зайти в дом.
Когда оккупанты проснулись и обнаружили исчезновение оружия, поднялась паника. Немцы спешно начали собирать людей в ближайшем парке. Кто-то предположил, что готовят расстрел жителей. Но к счастью, один из солдат, оставшихся без своих винтовок, предположил, что они могли забыть оружие на аэродроме. Это успокоило немцев, и они распустили людей.
С немецкими винтовками Вита и Мария присоединились к партизанскому отряду. Юные партизанки делали все, на что были способны. Неоднократно взрывали железнодорожные пути.
Через некоторое время оккупантам стало известно, что оружие украли Вера и Мария. Начались допросы, девочек пытались найти. Мать с маленькой Лидой сбежала из города, пряталась по селам. Через некоторое время вернулась и ее снова вызвали на допрос. Пришлось сказать, что Вера сбежала с одним из немецких солдат, «с Гансом», и тогда женщину отпустили.
Гончаренко Валентину, самую старшую из сестер, немцы вывезли на полевые работы возле Созоновки. Режим труда был очень строгим. За малейшую провинность немцы жестоко избивали. Не было покоя Вале и после освобождения Кировограда: стало известно, что ее сестра «убежала с Гансом» и Валентину арестовали. Никто не верил, что Вера была партизанкой.
Валентину освободили только тогда, когда после войны вернулась домой Вера. За службу в партизанском отряде Вера Гончаренко была удостоена наград и отличий.
После войны Вера Гончаренко была направлена на работу в Закарпатье. Там она работала учительницей в с. Завадовка Тячевского района. Впоследствии получила юридическое образование и работала на разных должностях.
Лидия Гончаренко сначала уехала в Закарпатье вместе с сестрой. Потом вернулась в родной край к матери. Всю свою жизнь она прожила в доме родителей – в том же, что построен в начале ХХ века для работников завода Эльворти.
Життя родини Гончаренків пов’язане не тільки з важкими роками другої світової війни, але й з однією з цікавих сторінок історії Кропивницького. Будинок, де мешкала родина Гончаренків, знаходиться в одному найстаріших районів нашого міста, на Новомиколаївці, і належить до тих будівель, які будували брати Ельворті для працівників свого заводу. У родині від діда-прадіда переповідали легенду, як Ельворті розподіляли землю під будівництво для тих, хто не мав свого житла. Більше на kropyvnytskyi-yes.com.ua.
Будинок – випробування на міцність
Будівництво закінчили у 1912 році. Матеріали для будівництва були дуже якісними, і міцними. Виділялося всього вдосталь. На довгі роки на подвір’ї залишився стовпчик, що не використали при зведенні будинку: з початку ХХ століття він не згнив і не розсипався.
Випробуванням на міцність для людей і для будинків стала війна. У 1943 році, під час боїв за Кіровоград, будинки обстрілювали з «катюш» з боку західної околиці міста. Один із снарядів застряг просто в хаті і розірвався вже тоді, коли обстріл закінчився. Тоді рознесло половину хати, але будинок загалом встояв. Вибухова хвиля підняла дах будинку і поставила на місце без ушкоджень. І з того часу дах не потребував ремонту. Також не довелося лагодити і підлогу, що ще раз свідчить про виключну якість будівельних матеріалів і майстерність фахівців.
Три сестри – три долі
У Гончаренків на час війни було троє дівчат. Наймолодшій, Лідочці, було лише чотири роки. Батько, Михайло Гончаренко, воював з німцями на фронті. Середній сестрі, Вірі Гончаренко, було 14 років. Віра разом із подругою, Марією Майданюк, вирішила піти до партизан. Але в партизанському загоні було мало зброї. І дівчата наважилися відібрати зброю у німців.
Окупанти жили в будинку тітки Віри та Ліди. І одного разу, коли німці (досить нетверезі) поверталися з аеродрому, дівчата зустріли їх в будинку тітки і почали спілкуватися з ними. Задуривши окупантам голови, юні відчайдухи діждалися, коли солдати позасинали, забрали зброю і заховали у курнику на подвір’ї Віри. Маленька Ліда під час ризикованої операції старших дівчат відволікала увагу німців, що намагалися зайти в будинок.
Коли окупанти прокинулися і виявили зникнення зброї, здійнялася паніка. Німці поспіхом почали збирати людей у найближчому парку. Хтось висловив припущення, що готують розстріл мешканців. Та на щастя, один із солдатів, що лишилися без своїх гвинтівок, припустив, що вони могли забути зброю на аеродромі. Це заспокоїло німців і вони розпустили людей.
З німецькими гвинтівками, Віра та Марія приєдналися до партизанського загону. Юні партизанки робили все, на що були здатні. Неодноразово підривали залізничні колії.
Через деякий час окупантам стало відомо, що зброю вкрали Віра та Марія. Почалися допити, дівчат шукали. Мати з малою Лідою втекла із міста, ховалася по селах. Через деякий час повернулася і її знову викликали на допит. Довелося сказати, що Віра втекла з одним із німецьких солдат, «із Гансом», і тоді жінку відпустили.
Гончаренко Валентину, найстаршу з сестер, німці вивезли на польові роботи біля Созонівки. Режим праці був дуже суворим. За найменшу провину німці жорстоко били. Не було спокою Валі і після визволення Кіровограду: стало відомо, що її сестра «втекла із Гансом» і Валентину заарештували. Ніхто не вірив, що Віра була партизанкою.
Валентину звільнили тоді, коли після війни повернулася додому Віра. За службу у партизанському загоні Віра Гончаренко мала численні відзнаки і нагороди.
Після війни Віра Гончаренко була направлена на роботу у Закарпаття. Там вона працювала вчителькою в с. Завадівка Тячівського району. Згодом здобула юридичну освіту і працювала на різних посадах.
Лідія Гончаренко спочатку поїхала на Закарпаття разом із сестрою. Потім повернулася у рідний край, до матері. Все своє життя вона прожила у будинку батьків – у тому самому, що побудований на початку ХХ століття для працівників заводу Ельворті.
