Тяжкі обставини загартовують людей, випробовують на міцність, виявляючи найсильніші якості. Яскравим прикладом цього є доля Олексія Гончарова – його дитячі роки були обпалені війною. Більше на kropyvnytskyi-yes.com.ua.
Юний та сміливий
Гончаров Олексій Степанович народився в березні 1930 року в с. Новоолександрівка Хмелівського району. Крім нього, в родині вже було троє дітей. Через декілька місяців батьки переїхали до Кіровограду, а потім до Мурманська. До початку війни Гончарови не один раз поверталися до Хмельового та Кіровограда і Олексію доводилося змінювати школи.
Початок війни застав Гончарових у Новоолександрівці. І в той час Степан Васильович та Юлія Андріївна прийняли в родину іще чотирьох діток – своїх небіжчиків, які втратили батьків. У такий час багатодітній родині було нелегко.
Брат Степана, Костянтин Васильович, тоді командував партизанським загоном імені Ворошилова. Його дітей, Світлану та Анадорія, також переховував у своїй родині Степан Гончаренко.
Олексію на той час було тільки 13 років. Але вже тоді хлопець був готовий до відчайдушних вчинків. Коли німці заарештували Світлану та Анадорія, він викрав двоюрідних брата і сестру, та заховав у далекому селі.
Після такого сміливого вчинку дядько Костянтин прийняв хлопця до партизанського загону. Олексій розносив листівки по найближчім селам. В листівках йшлося про ситуацію на фронтах і на той час це було єдиним джерелом інформації.
В 1942 році німці заарештували і стратили діда Олексія, Андрія Архиповича Богатиренка. В родині почалися обшуки. Юнак дивом не потрапив до ворогів – встиг втекти до с. Глодоси, де певний час переховувався.
Перед закінченням війни родина Гончарових переїхали до станції Шевченкове, що в Смілянському районі Черкаської області. Тут в Олексія з’являється можливість закінчити середню освіту і вступити до залізничного училища.
Життя після війни
Здобувши спеціальність токаря, працював у Кіровограді до призову на службу у війську.
Служив Олексій Гончаров на Північному флоті, у водах Льодовитого океану. І ці роки є для нього особливими. Вільний від службової варти час присвячує художній самодіяльності і спорту. Прослуживши два роки, Олексій Гончаренко здобув військовий фах і продовжив службу як старшина машинного відділення.
Олексій Гончаров почав служити на криголамі «Мурман». На цьому ж криголамі служив його рідний брат Василь і дядько Олексій Васильович Гончаров.
По закінченні служби Олексій Степанович Гончаров повернувся до рідного дому і влаштувався на цукровий завод у Малій Висці.
Вів активну громадську діяльність і довго працював на посаді секретаря комсомольської організації заводу. Саме за його ініціативою приміщення колишньої конюшні було реконструйовано під спортивну залу.
У 1960 році за безпосередньої участі Олексія Гончарова було створено автопідприємство, що обслуговувало сільську торгівлю. Згодом Олексій Степанович очолив це підприємство і за часи свого правління зумів забезпечити його робочими машинами. Для цього використовувалися зв’язки з промисловими центрами всієї України, і, навіть, з військовими частинами. Таке підприємство було єдиним в області, за трудові досягнення керівник отримав перехідний Червоний Прапор.
Тяжка хвороба у 1986 році змусила Гончарова залишити посаду директора. Після одужання він працював на головного спеціаліста по кадрах.
Згодом районна влада призначила О. Гончарова керівником будівництва нового консервного заводу. Завод був збудований і в 1990 році запрацював у повну силу. Всі свої справи Олексій Степанович немов би заряджав на успіх.
Багато років поспіль О. Гончаров займав керівні посади на різних підприємствах. Довгий час був головою районної організації ветеранів.
У 2010 році з нагоди Дня Перемоги отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
