Ветеран Другої світової війни Володимир Чорноскулов опинився на фронті у 17 років, відразу після закінчення піхотного училища. Чоловік воював у Польщі, Білорусі. Перемогу зустрічав поранений у госпіталі. Все життя він виношував мрію – хотів стати пілотом, мрія здійснилася відразу після закінчення війни. Більше на kropyvnytskyi-yes.com.ua.

Складна дорога на фронт

Народився Володимир у Курганській області в селянській родині у 1924 році. З дитинства його вихованням займалася мати. Вона прищепила хлопцю чуйність, милосердя, дала гарне виховання. Коли Володимиру виповнилося 4 роки вони разом з мамою поїхали провідати батька на Північ, якого відправили у заслання на 3 роки поблизу річки Іртиш. Це була друга зустріч з батьком в житті Володимира. 

Через постійні пошуки житла хлопець навчався в різних школах. Ріс активним, любив грати у футбол, брав участь у змаганнях.

Освіту здобував чоловік у російському селі Сухий Ліг, попри це він мріяв про небо, однак на території села і міста авіаційних училищ ніколи не було. Тому взимку 1942 року Володимир пішов добровольцем до піхотного училища, далі за прискореною програмою навчання через пів року отримав звання лейтенанта, став заступником командира роти протитанкового війська.

Чорноскулов писав багато рапортів, в яких наполягав якнайшвидше відправити його на фронт, незабаром так і сталося. В пам’яті ветерана найбільше засіли люди в сірих шинелях – піхотинці, яких не прикривали ні танки, ні  віддаленість від першої лінії вогню.

Крім цього, чоловік добре пам’ятає своїх побратимів, як вони знищували фашистські угрупування.

Перший бій, небезпека

Перший бій почався, коли батальйон Володимира зайняв оборону під Ржевом. Тоді були сильні обстріли, атаки гітлерівців, складні походи через вирви від ворожих снарядів. У солдатів розпочалися проблеми з харчами, боєприпасами. Щодня у кожного побратима була радість від того, що він залишився живий.

У 1944 році Володимира під час виконання бойового завдання поблизу Білорусі поранили в голову. Тоді його батальйон повинен був захопити стратегічно важливий об’єкт. Так і сталося, але Володимир розплатився за це своїм здоров’ям. За своє гарне командування Чорноскулова нагородили орденом Червоної Зірки.

Кілька тижнів він пролежав у воєнному шпиталі, після чого знову пішов на фронт. Вдруге Володимира поранили в плече у 1945 році на території Німеччини. Лікування проходило в місті Ерфурт, там і зустрів чоловік повідомлення про Перемогу. Вже наприкінці війни ветерана нагородили орденом Вітчизняної війни II ступеня.

Здійснення мрії

У 1946 році Володимира не покидала думка літати в небесній блакиті. Тож після перебування на посаді голови комітету з фізичної культури та спорту разом зі своїм другом він подався на навчання до Бугурусланської авіаційної школи, де навчали пілотів цивільної авіації. Через пів року Володимир закінчив курси пілотів літака ПО-2 й на початку весни у 1948 році його направили працювати до Якутії. З того часу чоловік почав «жити небом», він провів там понад 10 000 годин.

У 1952 році Володимир познайомився в Ульянівському Будинку офіцерів  з коханням свого життя Ісаєю. Цього ж року пара уклала шлюб.

У 1960 році Володимира перевели по службі до Кіровоградської вищої льотної школи. Ця подія стала ключовою. Бо відтоді Кіровоград став для ветерана рідним домом. Володимир з дружиною та дітьми залишився жити в нашому місті. Ісая також швидко освоїлась у Кіровограді, знайшла роботу – почала працювати вчителем у місцевій школі.

Через кілька років після переїзду до Кіровограда у пари народилося двоє дітей. Син Володимира Віктор у своєму інтерв’ю на zlatopil.com розповів, що батько для нього завжди був гарним прикладом. Він пишається татом, який у 17 років «подивився смерті у вічі» воюючи за українців і їх незалежність.