Люди, які відстоювали права України, воювали з німецькими загарбниками, достойні поваги, пошани. Долі бійців та командирів у радянсько-німецькій війні склалися по-різному. Відшукати дві подібні не можливо. Великі муки, випробування з початку Другої світової війни й до її закінчення пережив наш земляк Григорій Григоренко. Попри це, чоловік віддано служив на користь Батьківщині. Більше на kropyvnytskyi-yes.com.ua.
Відстоював честь всіх
Григорій народився у 1919 році в селі Капітанівка Кіровоградської області. У 1939 році чоловік закінчив Одеське артилерійське училище берегової охорони ім. Фрунзе. Коли німці напали на Радянський Союз, Григорій пішов не вагаючись на фронт. Ще до початку війни артилерійську батарею, в якій він служив направили з Півдня України до Білорусії.
У 1941 році восени Григорія призначили командиром артдивізіону 569 артполку 19 армії. Коли відбувався пік бойових дій в Смоленську командир разом зі своєю армією зупиняли противника, знищували живу силу ворога. Діяв Григорій стійко, мужньо. Значущу роль артилерист зіграв у сповільнені просування гітлерівського війська на Москву.
Григорій Ізотович указом Президії Верховної Ради СРСР був нагороджений орденом Червоного Прапора. Варто зазначити, що така нагорода була рідкісним явищем і при цьому дуже важливим. Червоній армії доводилося відступати, зазнати поразки, великі втрати. Командування Григорія Ізотовича допомогло все ж розправитися з німцями.
На початку жовтня 1941 року 569 артилерійський полк, яким командував Григоренко, зайняв оборону біля м. Ярцево Смоленської області. Вже 4 жовтня німці прорвали лінію оборони. Григоренко разом з солдатами опинився в оточенні. Попри це артилеристи продовжували утримувати зайняті рубежі, але 7 жовтня під сильним тиском ворога вони залишили рубіж і мусили відходити до м. Вязьми.
Тиждень безперервних боїв призвів до повного виснаження армії. Вже 14 жовтня бійці вступили в останній бій, вони намагалися прорвати оборону гітлерівців, однак здійснити задумане не вдалося.
В полоні у німців
Полк повністю залишився без пального, боєприпасів. Тоді артилеристи змушені були знищити матеріальну базу, бійців перевели в піхотні частини. 19 жовтня більша частина солдатів і командирів потрапили у полон. Хворі, знесилені, більше не змогли чинити опір німцям. В полон потрапив і Григоренко.
6 листопада 1941 року Григорій й солдати з його полку потрапили до Смоленського табору військовополонених. Там вони пробули до липня 1942 року. У таборі він як командир червоноармійців був переведений до барака. Умови в полоні були жахливими, Григорій захворів на висипний тиф. Через хворобу його перевели до тифозного барака. Боротьба за його життя тривала пів року. Після одужання Григоренко був направлений до робочої бригади Смоленська. Військовополонені виходили за межі табору, працювали на ремонті автомобільних доріг, розбирали завали будинків.
Доленосне знайомство
У місті Григорій познайомився з Надією Рудченко. Дівчина підгодовувала полонених. Тоді Надія повідомила, що може перевести кількох чоловіків до партизанів, які знаходилися у смоленських лісах. В липні 1942 року Григорій з кількома побратимами втекли з полону й потрапили до 13-го партизанського полку.
На жаль партизани з великою недовірою віднеслися до втікачів. Кілька днів вони били, знущалися з Григорія і його побратимів. Тоді Григоренко вирішив тікати від партизанів до червоноармійців. Втеча вдалася, але за лінією фронту на чоловіка чекали нові випробування – арешт, бо червоноармійці випадково прийняли Григоренка за шпигуна.
Майже рік він перебував у таборі спеціального призначення, чекав на вирішення своєї долі. Доля ця була нелегкою. Слідство тривало до серпня 1943 року. Після чого Григорія випустили на волю й він повернувся на Батьківщину. Завдяки своїй мужності, волі він зміг витримати всі знущання, приниження, затримати гітлерівців під час наступу.