У наш час словосполучення «військовий госпіталь Кропивницький» передусім асоціюється із сучасною системою військової медицини. Але понад століття тому місто також приймало поранених військових. У роки Першої світової війни Кропивницький, який тоді називався Єлисаветградом, перебував далеко від лінії фронту. Проте сказати, що війна оминула місто, було б великою помилкою.
Єлисаветград став одним із тилових пунктів, куди потрапляли поранені та хворі військові. Працювали лікарні й лазарети, розгорталася медична допомога військовим, а цивільні медичні заклади пристосовувалися до нових потреб. І це була не історія, яка виникла у серпні 1914 року з наказу начальства. Місцева медицина та благодійність мали значно довшу передісторію.
Детальніше про історію міських медичних закладів та інші маловідомі сторінки минулого можна прочитати на kropyvnytskyi-yes.com.ua.
Історія лікарень Кропивницького: формування медичної бази до 1914 року
Становлення медичної системи майбутнього тилового центру розпочалося задовго до світового конфлікту. Багата історія лікарень Кропивницького (тодішнього Єлисаветграда) доводить: розбудова міської медицини завжди була тісно пов’язана з військовими потребами.
Перша стаціонарна лікарня з’явилася в місті ще у 1777 році як військовий шпиталь на території фортеці Святої Єлисавети. Згодом, у 1824 році, її правонаступницею стала офіційна Міська лікарня на 50 ліжок. Оскільки окремого закладу для армії тривалий час не існувало, у середині XIX століття саме міська лікарня брала на себе основний тягар лікування військовослужбовців. Ситуація полегшилася лише після відкриття автономного військового лазарету, що дозволило закладу повністю переорієнтуватися на допомогу цивільному населенню.
Важливою школою для розгортання масової медичної допомоги в екстрених умовах стала російсько-турецька війна 1877–1878 років. Саме тоді активізувався місцевий комітет Червоного Хреста. При земській лікарні під керівництвом видатного лікаря Миколи Асотського відкрили спеціалізовані курси. Перші два випуски дали місту 60 кваліфікованих сестер милосердя, готових до роботи у шпиталях.
Паралельно в місті формувалася сильна хірургічна школа, підкріплена авторитетом світових світил. У березні 1880 року Єлисаветград на кілька годин відвідав відомий хірург Микола Пирогов. Газета «Єлисаветградський вісник» повідомляла, що лікаря запросили до тяжкохворого. Краєзнавці припускають, що йшлося про почесного громадянина міста графа Дмитра Остен-Сакена, однак документального підтвердження цієї версії немає. Тому твердження про операцію Пирогова в Єлисаветграді варто сприймати обережно: вірогідно відомо лише про його короткий приїзд до міста.
Таким чином, до фатального 1914 року місто підійшло із надійною інфраструктурою. Єлисаветград уже мав головне, без чого ефективний тиловий медичний центр не здатний функціонувати: досвідчених лікарів, мережу медичних закладів і досвід їх пристосування до воєнних потреб, навички мобілізації ресурсів та головне — людей, здатних рятувати життя в умовах війни.
Військові госпіталі Кропивницького: як місто приймало поранених у 1914–1918 роках
З вибухом Першої світової війни навантаження на медичну інфраструктуру тилових міст зросло в геометричній прогресії. Російська імперія виявилася не готовою до колосальних масштабів санітарних втрат, тому мобілізація цивільних установ відбувалася в екстреному режимі. У Єлисаветграді цей процес спирався на медичну інфраструктуру, яка формувалася протягом попередніх десятиліть.
Одним із прикладів такої готовності стала лікарня Святої Анни, зведена у 1904 році на кошти видатної меценатки Анни Дмитрян. Заклад був обладнаний за останнім словом тогочасної техніки: мав власну амбулаторію, сучасний водопровід та передовий операційний блок. Головне — її статут, затверджений задовго до світового конфлікту, чітко передбачав: у мирний час лікарня обслуговує цивільне населення, а з початком бойових дій автоматично переходить у розпорядження військового відомства для лікування поранених.
Окрім розгортання місцевих потужностей, місто почало приймати цілі медичні установи, евакуйовані з прифронтових зон. Важливою віхою став кінець 1915 року, коли через масовий відступ армії до Єлисаветграда перемістили велику групу тимчасових госпіталів із Брест-Литовська — зокрема 2-й, 9-й, 11-й, 12-й та 13-й кріпосні госпіталі.
Важливим чинником була й залізниця. Єлисаветград був великим залізничним вузлом, що полегшувало переміщення людей, вантажів та медичних установ. Саме транспортне сполучення стало одним із чинників, завдяки яким місто могло приймати евакуйованих військових та шпитальні установи.
Але війна змінювала не лише роботу лікарів. Під медичні потреби доводилося пристосовувати звичайні міські будівлі. Частину приміщень Єлисаветградської громадської жіночої гімназії передали під госпіталь. Через це навчальний процес довелося організовувати в інших приміщеннях і навіть у дві зміни.
Червоний Хрест Кропивницького та сестри милосердя: хто допомагав пораненим
Якщо лікарів можна назвати інтелектуальним ядром воєнних шпиталів, то сестри милосердя були їхніми руками та серцем. Без їхньої самовідданої праці ефективне функціонування розгалуженої медичної мережі було б просто неможливим. Головним організатором цього процесу виступив Єлисаветградський комітет Товариства Червоного Хреста.
Ключовим завданням комітету залишалося забезпечення лікувальних закладів кваліфікованими кадрами середньої ланки. Ще під час російсько-японської війни 1904–1905 років місцевий Червоний Хрест підготував і відправив на фронт великі санітарні загони. Тоді з Єлисаветграда на передову та в тилові лазарети виїхали 45 дипломованих сестер милосердя: перші шість вирушили вже у лютому 1904 року, двадцять — у березні, а ще дев’ятнадцять — у квітні.
З початком Першої світової війни у 1914 році це навантаження зросло в десятки разів. Жінки в білих косинках зустрічали залізничні ешелони, здійснювали первинне сортування поранених, асистували на операціях, робили тисячі перев’язок та забезпечували виснажливий догляд у палатах для тяжкохворих.
Саме в цій щоденній, непомітній, на перший погляд, роботі тилових медиків і проявлявся справжній гуманізм громади, яка рятувала життя воїнів далеко від лінії фронту.
Значення медичного тилу в історії Кропивницького під час Першої світової війни
Перша світова війна не перетворила тогочасний Єлисаветград на руїни та не зробила його безпосереднім полем бою. Проте місто не залишилося осторонь глобальної катастрофи, ставши ключовою ланкою в порятунку тисяч життів.
Його лікарні, нашвидкуруч облаштовані лазарети, самовіддані лікарі та сестри милосердя Червоного Хреста сформували надійну тилову систему, здатну витримати колосальний потік поранених. Цей досвід довів, що історія Кропивницького — це не лише літопис видатних театральних діячів, архітектури чи великих підприємств. Це насамперед історія звичайних містян, які в критичний момент виявили високу громадянську відповідальність та професіоналізм.
Саме в цьому полягає головний урок тих подій. Війна далеко не завжди заходить через головні міські брами під гуркіт артилерії. Набагато частіше до тилових міст вона прибуває залізницею — у закритих вагонах з ешелонами поранених. І зустрічати цей виклик доводиться медикам і волонтерам, чия щоденна праця стає невіддільною частиною великої історії України.